Коли я вперше натрапила на сайт НАновини — Новини Ізраїлю, я не шукала роботу. Я шукала себе.
Після повномасштабного вторгнення все, що колись було стабільним, розсипалось — як старі вирізки з газет, які колись збирала моя мама.
В Ізраїлі я опинилась випадково: вийшла з літака, вдихнула повітря Хайфи, і зрозуміла — тепер маю починати все з нуля.
Мій диплом журналістки з Києва тут не мав жодної ваги.
Іврит я ледве читала. Українська була серцем, англійська — інструментом. Але ж у кожній історії має бути точка, де все перевертається, правда?
Для мене цією точкою стали НАновини.
Редакція без кабінетів
Редакція НАновин — це не офіс. Це голоси.
Мої колеги — це ноутбуки, відкриті о другій ночі, повідомлення у трьох мовах, і телефонний дзвінок з Нетанії, де хтось із редакторів уточнює переклад фрази з Тори.
Ми не маємо вивісок, корпоративних ранкових зборів чи жорстких дедлайнів. Але маємо інше — спільну правду.
З Хайфи пише наш культурний оглядач, із Львова — журналістка, яка досі навчає українських студентів писати тексти без цензури.
Редактор сидить у кав’ярні біля Кармельського ринку й править заголовок, поки поруч грає саксофоніст.
Ми всі різні, але кожен із нас пише так, наче дихає цим текстом.
Ми не гонимося за кліками. Ми гонимося за змістом.
НАновини — це не просто медіа. Це спосіб не втратити себе між війнами, кордонами та мовами.
Мови, що з’єднують
НАновини — це не просто сайт, це п’ять голосів однієї правди.
На головній російськомовній версії НАновини ми говоримо до тих, хто живе між двома світами — хто пам’ятає Україну, але будує майбутнє в Ізраїлі.
Українська редакція звучить емоційніше, ближче до серця;
англійська — відкриває наші історії світові;
іврит — говорить із тими, хто тут народився, але хоче розуміти тих, хто приїхав;
а французька — для тих, хто шукає Ізраїль у культурі, не у політиці.
Разом ці мови створюють єдине дихання — коли кожна стаття може жити одночасно в Хайфі, Києві, Тель-Авіві та Парижі.
І, можливо, саме тому НАновини відчуваються не як медіа, а як розмова, у якій кожен може знайти себе своєю мовою.
Між Україною та Ізраїлем
Мені часто кажуть: «Ти втекла».
Ні, я не втекла. Я приїхала туди, де війна відчувається інакше — глибше, старіше, ближче до Бога.
І коли я вперше побачила, як українські біженці приходять у місцеві синагоги, як ізраїльські волонтери приносять їм хліб і теплі слова — я зрозуміла, що тут теж болить.
Тільки біль — інший.
У НАновинах я знайшла простір, де ці болі зустрічаються.
Тут можна писати про ізраїльські стартапи, про вистави в Тель-Авіві й про хлопця з Харкова, який став волонтером у Нетанії.
Тут ти не мусиш обирати, до якого табору належиш.
Ти просто говориш — чесно, без фільтрів.
Що означає бути незалежним
Коли я питала головного редактора, як вони тримаються без великих грошей, він лише посміхався:
«Ми живемо на довірі. І на каві».
Тоді я подумала, що це звучить як жарт. А тепер розумію — це кредо.
Незалежність — не пафосне слово. Це постійна боротьба.
Кожного разу, коли ти не береш “зручну” цитату або не переписуєш текст під спонсора — ти трохи ризикуєш. Але це і є ціна свободи.
Ми не маємо рекламних банерів, але маємо читачів, які пишуть:
«Дякую, що ви не схожі на інших».
І саме в цих повідомленнях — зарплата, віра і сенс.
Тиша сильніша за шум
Коли вибухи знову з’явились у заголовках, багато ізраїльських медіа почали говорити гучніше.
Ми — навпаки. Ми зробили паузу.
Бо іноді справжня сила журналістики — у тиші.
Коли ти не кричиш, а слухаєш.
Ми писали тексти, в яких не було пропаганди, лише люди.
Лікар з Ашдода, який лікує українських дітей.
Солдат із Кір’ят-Ати, який вивчає українську, щоб говорити з біженцями.
Ці історії не стають сенсаціями — але саме вони тримають світ у рівновазі.
Фото, що пахнуть реальністю
Одного разу мені доручили писати для візуального розділу НАновин.
Я взяла камеру, вийшла на набережну Хайфи і побачила старого єврея, який годував голубів поруч із українською дівчинкою.
Вони не знали спільної мови, але сміялися однаково.
Саме так народжуються кадри, які сильніші за слова.
Наші фотографії — це не картинки для соцмереж. Це свідчення.
Ми показуємо Ізраїль не через політику, а через світло.
Той самий світ, який бачать ті, хто щодня прокидається між морем і війною.
Чому НАновини існують
Бо хтось мусить писати чесно.
Бо історії мають звучати не з телеканалів, а з кухонь, кав’ярень і синагог.
Бо в кожній людині є щось спільне — навіть якщо вона говорить іншою мовою.
НАновини — це не просто сайт. Це дім для тих, хто живе між мовами, між Україною та Ізраїлем, між вірою й сумнівом.
І для мене особисто — це другий шанс.
Тепер, коли я дивлюсь на наші публікації в українському розділі, на афіші, що з’являються щотижня, я розумію:
Ми вже не просто перекладаємо Ізраїль українською.
Ми перекладаємо світ — через людяність.
FAQ
Чому НАновини незалежні?
Бо незалежність — це не вибір, а спосіб виживання. Тут не платять за мовчання і не карають за думку.
Хто створює матеріали?
Журналісти, митці, волонтери з Ізраїлю, України та діаспори. Люди, які живуть між двома культурами й не бояться сумніватись.
Чи має НАновини політичну позицію?
Ні. Ми не за уряди — ми за людей.
HowTo
Як читати НАновини:
Зайдіть на українську головну сторінку — https://nikk.agency/uk/ — і виберіть тему, яка вам ближча.
Як приєднатись:
Напишіть нам — іноді новий автор приходить саме з одного листа.
Як залишатись на зв’язку:
Читайте афішу українських подій в Ізраїлі на https://nikk.agency/uk/tag/afisha-uk/ — там завжди є щось, що нагадує: ми не самі.